Яготинські історії: “МОЯ ПРАВДА”


птицаЦю печальну сповідь я написала не просто так, я хочу, щоб хтось впізнав себе: можливо керівники, можливо вчителі, секретарі, лаборанти… Школа це такий механізм, який повинен працювати, як годинник і всі серця у ньому битися як одне велике серце.  

Якщо хтось виходить з  ладу  – починається хаос. Тож бережіть свої колективи, не ображайте один одного. Бо жодна сльоза, яка впаде з очей опонента, друга, співробітника –  не проливається дарма… За все… за все доведеться заплатити, інколи навіть дуже дорого…

Моя правдо, моя воле –

Ви ж моє повітря!

Моя воле, моя доле –

Ви  життя палітра!

 

На долоні моя доля,

А у слові сила !

Непорушна моя воля,

Бо вона, як крила!

 

Моя сило, моє слово!

Дай мені радіти!

Мої крила, моя мово!

Дай мені злетіти!

                    Іринка РозуМій

 

Я бігла на роботу, мов птаха на крилах щастя, бо я її дуже люблю. Хто я? Секретар чи лаборант? Та це вже немає ніякого значення. Адже школа – це моє покликання. Там – діти… Неймовірні, неповторні, неординарні, вони не вміють брехати, їхні душі на шляху становлення, вони заряджають своєю енергетикою і вона просто фантастична, бо за законами фізики енергія не зникає, а матеріалізується. Як правило, що посієш дітям, те й пожнеш. І розмовляти з ними одне задоволення. Нехай думки їхні ще не зрілі, але повірте, вони талановиті, треба тільки вчасно помітити і досить аргументовано довести їм це. І справжнє щастя наступає, коли вони це зрозуміють.

Такі роздуми часто крутяться в моїй голові, бо я люблю дітей. Але я ще зовсім не знала, що чекає на мене в такий, як мені здавалося, чудовий день.

–   Доброго ранку! – лунало в фойє.

–   Доброго дня! – відповідала я.

–   Як добре, що ви вже на роботі, без вас так сумно! – відгукувалося коридорами.

Так завжди було зі мною. Я прийшла в лаборантську кабінету фізики,тут панував класичний безлад. Все начебто лежало на своїх місцях, але кричало –  «прибери». Вчителі фізики натури геніальні, вони вміють чітко аналізувати, але їхній розум не сприймає непотрібного, вони не засміючують його, навіть, не помічаючи цього.  А мій бос, себто вчитель, досить логічний, інколи нестриманий, але добрий, він живе дітьми, переймається їхніми проблемами, строгий, чесний та прямий.  Стаються такі штуки з людьми, які займаються справою за покликом серця. Я спокійно розставила все по місцях та ручку з чорновиками залишила, руки самі потяглися і записали декілька моїх думок. Написати вірш не вдасться, бо багато відволікаючих моментів, які не дадуть зосередитися. Я відклала це на потім.

Діти сходилися до класу і ми разом раділи, що я повернулася. Мене чомусь часто переводили з місця на місце, а вони реагували на це агресивно, їм – не подобалося і вони говорили про це, відверто засуджуючи адміністрацію школи, наскільки дозволяв їх лексичний запас.

–   О, ну нарешті таки з’явився мій лаборант! Скільки вас ще будуть переводити? Це вже виходить за рамки! – сказав учитель, щойно зайшовши до кабінету.

–   Та я й сама не знаю, мовчу, слухаюсь і просто не звертаю уваги – відповіла я.

–   Я, коли заходив до школи, зустрів директора, вона вас просила терміново підійти, мабуть, щось знову будете друкувати. Я просто пишаюся, що в мене такий незамінний лаборант – зауважив він з усмішкою.

–   Добре, дякую. То я тоді піду. У нас нічого термінового немає, стосовно лабораторних чи може треба щось роздрукувати? – поцікавилась я.

–   Та ви ідіть, потім розберемося – додав вчитель.

І я пішла роздумуючи, навіщо визивають, чи на коврик, чи може дійсно потрібна моя допомога. Зайшла до приймальні, привіталася з секретарем, поцікавилася чому викликають та вона не дала мені чіткої відповіді, тільки стиснула плечима. Я постукала в кабінет директора.

–   Доброго дня! До вас можна!

–   Так! Проходьте, я сама. У мене до вас розмова. Така ситуація виникла нехороша. Ви ж знаєте, що у нас була перевірка і от за висновками КРУ, на підставі невиконання санітарно-гігієнічних умов у школі, скорочується посада лаборанта – сказала директор.

У голові у мене затьмарилось, різкий біль пронизав все моє тіло, я намагалася втримати сльози, хотіла щось сказати, але не змогла видавити з себе ні словечка.

– Ви не переживайте, я й так вас дуже захищала, ви ж розумієте, що і для мене це лихо. Я надіялася втримати вас і у мене буде два секретаря, а в цьому випадку я маю тільки пів. Сама винна, погналася за двома і от маю тепер проблему. Не зберегла я вас. Треба підписатися, що ви ознайомлені з наказом, надрукуємо свій і з другого листопада скоротиться ваша посада. Не переживайте, цілий рік виплачуватиметься ваш оклад, трудовий стаж зберігатиметься, підшукаєте собі роботу і все.

Нарешті я зібралася з силами і промовила:

–   Добре, я підпишу, але як мене можна скорочувати за недотримання санітарно-гігієнічних умов? Ця підстава стосується медичної сестри. Це що – стаття? Оце допрацювалася…

–   Та ні! Ви не зрозуміли! Штрафні санкції накладаються на нас із

завучем, а посада лаборанта скорочується в зв’язку з тим, що необлаштований кабінет фізики, ось візьміть почитайте – аргументувала директор і подала мені висновки КРУ.

–  Цікаво! А чому тоді в ньому проводяться уроки? За такої умови

вчитель фізики у школі тоді не потрібен – не здавалася я і відчула, як щось запекло в очах і гаряча зрадлива сльозинка побігла по щоці. Я вчасно відхилила документ, бо втопила б його в потоці своїх сліз, які вже текли не зупиняючись.

–   Не знаю! Цей парадокс засмучує не тільки вас, шановна. Я цілий

місяць намагаюся розібратися в ситуації і помітила маленькі розбіжності у штатному розписі та  і хворієте ви досить часто. Зрозумійте, можна вас звільнити, навіть, за це. Але я підібрала кращий варіант для вас. І здається ви ж хотіли звільнятися. Так що ви не в програші. Ситуація працює на вас.

Так ситуація, клята ситуація… Я відчувала себе використаною хвойдою, якій, навіть, за проведену ніч грошей не заплатили. І страшенний сором охопив мене. Ні, я зовсім себе не жаліла. Я жаліла тих, хто так безсоромно повівся зі мною. Адже я завжди була, як кажуть «на підхваті», ніколи не відмовлялася від роботи, завжди чемна і виважена. Якщо чогось не вміла, то говорила про це відверто, але і в цьому випадку намагалася опанувати справу швидко і давала раду всьому чим мене «завалювали». Мене, навіть, хвалили працівники відділу освіти і ставили всім у приклад, їхня фраза «ви завжди доречні і завжди на своєму місці, робота у вас завжди є» приклеїлася до мене, як магніт до спини. Напевно, якщо дуже починають хвалити – то хочуть звільнити. Доходили ці проблески логіки до мене, пробігали в моїй голові дуже швидко, директор щось ще говорила, вибачалася та я вже не чула її. Я була наодинці з собою і тому ввічливо попросила дозволу вийти з кабінету, в якому мені нічим було дихати. Я ішла і все пливло перед очима,  розуміла, що втратила натхнення. І жалю не треба, ні , просто я дуже люблю дітей. Страшенно захотілося писати. От тільки дійду і буду писати. Та тут мене пробудив голос:

–   Доброго дня! Як ти, що з тобою? Чому ти така засмучена, така бліда? – це був мій перший янгол, я відчувала  материнську підтримку в усьому з чим стикалася в стінах школи. Ця жінка вміла мене заспокоїти. Мені допомогти. Мій спаситель, три роки тому, вчасно зайшла до приймальні, коли я втратила свідомість на робочому місці. В той рік я втратила ще багато крові. Шлункова кровотеча, яка наробила мені горя і завдала мені багато лиха.

–   Я… Мене… Мене скоротили… І підстава мене насторожує – видавила я з себе по слову.

–   Знову щось крутить «наша мама»! (так ми називали позаочі директора) Коли вже вона заспокоїться! Та ще й кого скорочує! Тебе –  вірну, надійну людину! Цього ніхто від неї не чекав! Ти тільки заспокойся, з’їсть вона сама себе, от побачиш!

–   А мені її жаль – пропаде… Ви ж розумієте, на неї всі тепер кинуться, як стерв’ятники, заклюють…  Але ж її можна зрозуміти – вона директор і потрібно приймати такі, іноді, нестандартні рішення  і мені дійсно жаль її, як керівника. Ми з нею зазнали всього: і перевірок масу, і аврал роботи, і масу всіляких переживань, і я завжди була на її боці, навіть зараз, у цій бридкій ситуації.

–   А мені тебе жаль, бо їй на тебе начхати! Ти її опорою була, її чарівною паличкою! Добре, що хоч додумалася скоротити. Це що, захотіла показати, як вона карати вміє? та тільки обрала не того, ти їй з рук не зійдеш, застрянеш у горлі! Як же вона помилилася, напевно, і сама не здогадується! А ти не плач, бо нема за чим! Ти розумна, знайдеш собі набагато кращу роботу. Але я все одно не можу уявити школу без тебе. Ми переживемо, ти тільки тримайся і не показуй нікому своєї смути, бо ще й знущатимуться  – ти ж знаєш.

–   Добре, спасибі вам та я, напевно, вже піду. А ще писати хочеться – сказала я і пішла до себе.

Та не встигла я дійти, як знову:

–   Привіт! Що з тобою? Ану пішли до мене – це був другий мій ангел-охоронець у школі. Розказуй, що сталося?

–   Мене скоротили… – я намагалася не дивитися в очі, мене огортав страшенний сором.

–  А, це КРУ шаблюками розмахалося, доходили до мене чутки та про лаборантів нічого не знаю, а от про бібліотекарів так – хочуть сільських скоротити, розформувати бібліотеки  і об’єднати з міськими та про скорочення медичних сестер у зв’язку з порушенням санітарно-гігієнічних умов. А от про лаборантів вперше, бо в інших школах залишили їх на пів ставки. І ти переживаєш, що тебе скорочують? Тебе використали, тепер ти непотрібна, так? Не засмучуйся, головне – твоє здоров’я. Тобі соромно? Нема за що соромитися. Хто щось тямить у всій цій каші – той знає, що ти не винна. Ти – жертва ситуації, але повір постраждає той, хто створив тобі цю ситуацію. І тобі, як завжди, жаль тих кривдників? Поплач, а ще краще напиши про все це, ти ж умієш, тобі полегшає, викинь всі оці думки на папір. Давай, давай іди.

Я пішла… Сіла за стола, із маси ручок, що стояли у підставці писала тільки одна, треба поповнити запаси, дається взнаки моя відсутність і почала писати:

*****

Навіщо ви так мучите мене?

Так розриваєте пекельно душу?

Цей біль, напевно, вже ніколи не мине,

Але я знаю, що робити мушу.

 

Я розумію вас, бо ви людина,

Я намагаюсь так поставити себе,

Повірте, я ні в чім уже не винна…

Та тільки в тому, що караю так себе…

 

Чому за похвалою йде ненависть,

Чому душа пуста та ще й болить,

Чому іще іде пекельна зависть

Та серце так тремтить, щемить…

 

Скажіть, навіщо це усе потрібно?

Та ви самі страждаєте від цього

І по життю іти отак невірно,

Бо ви не втечете від нього.

 

Бути в вас завжди «на підхваті!»

Та повірте, це не моє…

Ваші вислови дуже крилаті

Розбивають серце моє…

 

*****

Знову я заплуталась в собі,

Знову моє серце у журбі…

Наче, лицар в збруї, я живу

І натягую на жилах тятиву…

 

Я існую тільки… я літаю….

Та сама від себе я тікаю…

Доля знову радісно кепкує…

Мою душу жалісно руйнує…

 

Долоні мені обпікає,

Хвилина моя добігає…

Остання хвилина чекання,

Хвилина палкого кохання…

 

Хвилина гіркої отрути…

Хвилина хиткої спокути…

Хвилина моя сподівання…

Хвилина… хвилина мовчання…

 

*****

Душею невгамовна туга пройшла,

на скронях посивіла

І величезний сум навіки

У щасті назавжди лишила…

 

А я живу, немов, в безодні,

Неначе, у якомусь сні,

Неначе, ластівка сьогодні

Шукаю радості на дні…

 

На дні колодязя хиткого,

На дні зруйнованого горя,

Містка малого нетривкого,

На дні замуленого моря…

 

Шукаю я собі завжди:

Прихистку ніжного, живого…

Дощу, холодної води

І хліба теплого, глевкого…

 

******

Як тяжко, коли дощ так стукає в вікно

Та срібні краплі падають на скло,

Немов, душі невстояне вино,

Сльозами моє серце обпекло.

         За вікном ішов дощ, на хвилину мені здалося, що він заважає зосередитися, але це швидко минуло. Наді мною тяжіла сила думки та слова…

Як туга знов заполонила тіло,

Як розум мій затьмарився туманом,

У холоді так боляче тремтіло,

Немов, його розп’яли над майданом.

 

Це вічна філософія природи,

Ніколи ти не знайдеш відпочинку,

Не буде тобі власної нагоди,

У вічності постанеш на хвилинку.

Так! постала я, постала! і виклала собі доріженьку своїми хорошими справами прямісінько у пекло… та як же жаль мені директора … я вибачила її незалежно від себе, можливо, серце пручалося і дуже, але я вибачила…

Та кожен хто шукає ту нагоду

Дійде, домчить він до мети тієї,

Бо матиме велику нагороду

Побачить мудрість гордості своєї.

 

І дощ, і сніг, і грози й урагани –

Це все ніщо в порівнянні з життям,

Вони, немов, криваві ятагани

Встають щоразу перед каяттям.

 

І можеш плакать разом із дощами,

Із грозами бурхивими кричати,

І замерзати разом із снігами,

Але усім все треба вибачати.

Ось такі сумні рядки вийшли з-під мого пера. А потім страшенно захотілося написати російською мовою, бо я її дуже люблю, інколи, навіть, ловлю себе на слові, що я думаю російською. Радянське виховання, нестандартне таке, невгамовне, яке навіки залишило на мені свій відбиток. А може і не в цьому справа зовсім, може це мама прив’язала мені любов до літератури, письма, взагалі до мистецтва вцілому. Але що це я… Я збиралася «написать стихи»:

 ***** Мамины глаза*****

Когда глаза лучатся счастьем,

Когда они блестят весной –

То отступают все ненастья –

Они сравнимы со звездой.

 

Они и добрые, они и смелые,

Так долго плачут с горя почемуто,

Красивые, как ночи белые…

И отдают всегда себя комуто.

 

И нежность взгляда, и мечту, 

Которую всегда несли,

Безмерность, честность, красоту

С собой навеки унесли.

 

Нефритом нежным разливаясь,

В других глазах всегда купаясь,

Небесной точки не касаясь

И никогда не ошибаясь,

Так нежно в сердце проникают

Навеки счастье оставляют.

 

Также игривы, словно лоза,

Словно застыла в сердце слеза…

Даже тогда, когда в них гроза –

Чистые, нежные мамы глаза…

 

*****

Хочу порой закрыть глаза

И очутиться с мамой…

И по щеке бежит слеза,

И быть счастливой самой…

 

Хочу я с ней поговорить,

Хочу давно ее спросить:

«Зачем так быстро было жить?

С своей судьбою не дружить?»

 

Но мама мило улыбнулась

И ничего мне не сказала.

От слов моих не шелохнулась,

Ее рука, в моей дрожала…

 

Свою судьбу встречала гордо

И с честью рок свой пронесла,

И даже смерть встречала бодро!

Как жаль, что нет ее, ушла…

 

Как не хватает тебя, мама,

Как не хватает мне тепла…

Всю эту жизненную драму

Достойно вынести смогла.

 

Но все же, как хочу прижаться

И рук тепло я ощутить…

Осталось только улыбаться

И ничего не говорить…

 

Ах, мама, мамочка моя,

Теплее всех рука твоя,

Милее всех твои черты

И лучше всех, конечно, ты…

Мамо, мамо! Чому Ви залишили мене так рано? Скільки днів, хвилин, годин, секунд, миттєвостей минуло вже без Вас. Ви вчили мене бути чемною, виваженою, чесною, гордою та правдивою. І Вам ця правда заважала і мене вона їсть, ковтає безнадійно… і кидає мене у безодню… і обпікає, немов вогонь… і прощати мене вчили… і на помилках вчитися… а принижуватися – борони Боже…

 *****

Я себя ненавижу за слабость,

За ненужную милую скромность,

И за дерзкую дивную радость,

И за честную дикую гордость.

 

За страданье себя ненавижу,

За ненужную где то улыбку

И за то, что когото обижу,

Что всегда совершаю ошибку.

 

Что я в людях всегда ошибаюсь,

Словно кошка стараюсь бежать,

Извиняться всегда я стараюсь,

Не могу, не умею кричать.

 

Ненавижу за то, что прощаю,

Что всегда я жалею врагов,

Что улыбкой я их укрощаю

И не требую с них я долгов.

 

Я сама себя в омут бросаю,

Я – фанатик работы, я – честь,

Я сама себе сердце съедаю,

Не терплю униженье и лесть.

 

*****

Я живу не в своей эпохе,

Родилась я не в том году…

Хорошо это или плохо?

Я тревогу свою уйму…

 

Я не понята? Это не важно!

Тяжело жить среди людей,

Быть всегда и везде отважной,

Не теряться сердь чьих-то идей.

 

Я живу? Нет! Я существую…

Все чего-то боюсь смеясь,

Я остаться одной рискую

И люблю всех врагов не страшась.

 

Я навеки предана рифме,

А друзья – все мои стихи,

Отдана я навеки нимфе

И плачу за свои грехи…

 

Не могу без тебя, о нимфа!

Не могу без своих стихов!

Будь со мною, о сладкая рифма!

Я в плену твоих вечных слов…

Я часто думаю про це і здається мені, що це так і є. Я не можу без слова, не можу без рими, не можу…

*****

Зачем замерзла моя совесть,

Зачем застыла моя кровь,

Неотделимо существует повесть,

Не поднимается игриво бровь.

 

Не буду лбом о стену биться,

А молча выйду через дверь,

Мне нужно заново родиться,

Ведь, выпущен голодный зверь.

 

Зачем мне затравили сердце?

Зверь подошел на расстояние руки…

А душу всласть тушили перцем,

Вонзались в тело острые клыки.

 

Ведь, мне давали обещанье

И сладко пели соловьем…

Осталось мне одно молчанье

С моим поверженым нытьем…

 

Но что-то эхом раздается –

Отравлен зверь от яда своего…

От ужаса он бешено смеется,

Боится даже взгляда моего.

 

Я, зверя, нежно пожалею,

Ведь, сердце у него во льду…

Я ни о чем не сожалею,

Вот успокою и уйду…

         Звірі, звірі – їжте мене, розривайте та не з’їсте ви ніколи моєї ніжності, моєї доброти… ніколи ви не заразите мене хворобою злоби, хворобою сказу – ніколи…

******

Опять ко мне приходит вдохновенье,

Опять живу я снова и дышу,

Моей души неведомой творенье

И я –  пишу, пищу, пишу, пишу…

 

Всегда глаза мои в слезах и мука

Так приветлива, и рифма так быстра…

Какая же предивная наука –

Рождаются стихи от моего пера.

 

Не знаю, это ли мое призванье,

Иль это просто пыль и мишура,

Иль может это к Богу вечное взыванье,

А, может, Мельпомена так щедра?

 

Я не хочу тоскливо созидать,

Как волки воют над моим участьем,

Не это ли та мира благодать,

Не это ли вся суть перед причастьем…

 

Мне легче станет – я и лист бумаги –

Он вынесет «все тропы бытия»

И мне бы только чуточку отваги,

Чтоб сердце так не ныло от вранья…

 

А стих поможет, он умеет успокоить,

Умеет он и радость приносить,

Умеет также сильно беспокоить,

Умеет он красиво возносить…

 

Умен, спесив и безусловен,

Он с уст слетает в небеса

И в красоте своей огромен,

И чист, и нежен как слеза…

         Цікаво, це тільки я помічаю, що російською виходить значно краще? Якось мені вільно думається і це не означає, що я не люблю щиру, солов’їну, рідну українську мову. Я вивільняю всі тривоги з себе, моє серце вже не кричить, не плаче, я – спокійна.

–   То ви вже прийшли? Ну що там? Як зажди розгрібали банальне скопичення щоденних легких справ? – запитав колега зайшовши в кабінет.

Я, навіть, його зразу не відчула та прокинулася, отямилася і досить швидко  відповіла:

–  Усе, навіть, ще банальніше, ніж можна собі уявити. Мене скорочують. Що ж, напевно, це правильне рішення, так забажало вище керівництво.

–   Ви що? Яке правильне рішення, це ж абсурд! А я, чого мене ніхто ніколи не питає, мою робочу одиницю кидають куди хочуть, потім взагалі скорочують. Зрозуміло, одиниця тільки на папері – формально, а фактично – одиниця для керівництва. Гарно придумали, нічого не скажеш. І що дуже цікаво, я нічого не можу вдіяти. А на яких підставах? – випалив все це одразу вчитель.

–   Як вам сказати, недотримання санітарно-гігієнічних умов у школі та у зв’язку з необлаштуванням фізичного кабінету. Виходить вчитель фізики у школі непотрібен, правда смішно – відповіла я.

–  Яка у нас держава – такі у керівництва і підстави. Та не зважайте ви на них. Хто яму риє іншому – той сам у неї, як правило завжди, попадає. Не приймайте близько до серця, ви відмінний працівник, найдете кращу роботу, все у вас буде добре. Давайте краще вип’ємо кави, ставте чайник – сказав він з посмішкою.

І тут нашу розмову перервали, зайшла моя подруга:

–   Ви вже обідаєте, а я. Чого мене не гукали?

–   Не встигли, тільки зібралися, у нас тут такі «гарячі новини» –

лаборанта скорочують, уявляєте ! – поскаржився мій бос.

–   Як лаборанта? Чому, які підстави? – запитала вона.

–   У школі виявляється не зрозуміло для чого медична сестра працює і, як виявилося вчитель фізики непотрібний, бо не виконуються санітарно-гігієнічні умови і необлаштований наш кабінет. І хто його повинен облаштовувати? Напевно лаборант, щоб робота була для нього – ображено та з іронією сказав фізик.

–    А це уже дуже цікаво. Не можуть, ти ж мати двох дітей, не мають права. Але тепер все стає ясно, деякі кадри мають групу за станом здоров’я, їх не можна скорочувати, от і знайшли привід, бо треба галочку поставити.

Вона звернулася до мене:

–  Ти ж не переживаєш, правда? Ти ж розумієш чого вони це роблять?

–  Та зрозуміла я вже все, знаю я багато, заважаю, бо правильна дуже. А щодо підстав, я розумію, що вони не правомочні, юрист все-таки. Чекала цієї ситуації, але не так швидко. Не хочеться втрачати зв’язку з вами, не хочеться іти від дітей. Звикла я до вас і до них – дуже… не зможу я без них… Але в цьому є свої плюси – я хотіла розрахуватися, підлікуватися трохи, господарство трохи підтягти – а тоді знову в бій. Знаю певно, що можна відновити посаду… Тільки для чого мені це все? Не треба битися в стіну  головою, якщо можна красиво вийти через двері. От і піду…

–   Та ти що, невже після цього всього ми перестанемо спілкуватися? Ніколи цього не буде, навіть, не бери в голову! А щодо дітей – так це я ладна їх прибити, вони інколи просто дратують мене до скону. А як ти їх терпиш? – це для мене таємниця. І зовсім не дивно, якщо вони будуть плакати за тобою. А, можливо і ні, забудуть на другий день, як і всі діти у такому віці.

–  Та вони приймальню вщент рознесуть, як дізнаються! – засміявся бос.

І ми всі почали сміятися. Сміх лікує, надає якоїсь таємничої впевненості.Ми гарно поспілкувалися , робочий день почав добігати до кінця. Вирішили ми із босом проблеми, щодо куточка його класу, адже він ще класний керівник. Розібралися з приладами до лабораторних на наступний день. Всі вже пішли додому… лишилася адміністрація  і я. Вирішила сходити до директора, стосовно наказу. Всі папери були готові, директор виправдовувалась переді мною, намагалася не дивитися мені в вічі. Можливо соромно було і їй. Але мене здивувало, що вона іронічно усміхалася, насолоджувалася моєю поразкою, немов, лев впольованою здобиччю. Сказала мені трохи почекати. Я вийшла з кабінету, стала під вікном і почала дивитися вдалечінь, де небо із землею сходиться, нічого я не розгледіла, бо дощ періщив за вікном, немов оплакував мої останні дні. Природа дивно зреагувала на мій стан. І тут відчинилися двері приймальні, вийшла  завуч. Добра, щира, привітна жінка, яка завжди жила проблемами школи, все їй завжди було потрібно, за що, як правило, і отримувала  під зав’язку. Вона плакала…

–  Що сталося! Що з вами? Як завжди отримали за роботу, попали під гарячу руку? Заспокойтесь, ви ж знаєте, що це мине і завтра ви будете найкращим працівником – промовила я.

–  А тебе скорочують, я вже знаю,  як я тобі заздрю, ти вириваєшся з цієї багнюки. Все в тебе буде добре, повір, ти надзвичайна людина. Пройде трішки часу і тебе обов’язково попросять повернутися, але ти не згоджуйся, йди далі. Ти заслуговуєш на краще – сказала вона і швидко пішла у свій кабінет, щоб ніхто не бачив її слабкості.

Мене запросили до кабінету, офіційно ознайомили з підставами скорочення, я підписала папери і відчула що звільнилася від ярма, як віл, якого розпрягають щовечора, я стала вільною, бо постійно відчувала себе рабом. Але чомусь смута, сором, безвихідь не покидали мене, сіпали, «як злидні мавку». Я зрозуміла, що пора вже йти додому, відволіктися треба, поспати нарешті. Мені цілий день хотілося спати, я ходила якась сонна… Така дивна революція бродила в моєму тілі. Невже знову виразка? Директор не стала довго мене мучити і відпустила. Я полегшено зітхнула і пішла.

Дорогою  марила відпочинком. Звичайно заснула глибоким сном, аж  доки діти не розбудили мене.

–   Мамо, прокидайся, не спи у захід сонця, голова буде боліти. Чому ти така бліда, у тебе щось болить? – запитали вони.

–   Та не стільки болить, як слабкість мене огорнула, мені важко дихати, напевно, треба телефонувати до лікаря – відповіла я.

А лікар по моєму голосу здогадалася, що зі мною не все в порядку  і сказала, що терміново треба лягати у відділення, мабуть, таки виразка у стадії загострення. За три роки моєї незвичайної хвороби вона вже навчилася мене відчувати і ніколи не помилялася, завжди прямісінько в ціль. Якщо їй щось не подобається, значить можна нікуди не ходити, не їхати, а брати і лікуватися, звичайно ж у неї у відділенні. А лікувати вона вміє, її досвід в довгих сорок років бачив усе. Мої рідні були засмучені з приводу моєї хвороби, але вони знають, що якщо її запустити, знову буде горе, як колись – кровотеча. Тому відносяться до цього з розумінням, бо коли мене вкладають у лікарняне ліжко – то забороняють ходити додому, а для них це справжнє випробування. Лікар говорить, що при моїй хворобі спокій – це найкращі ліки.

От так я опинилася  у лікарні. По направленню їздила в обласну клініку, діагноз підтвердився – виразка дванадцятипалої у стадії загострення, навіть фото своє зсередини привезла. Потихеньку я входила у свій звичайний стан, хвороба хоч і не хотіла, але все-таки відпускала мене, на користь ішли крапельниці, яких призначили сім. Про свою хворобу керівництво я повідомила, хоча директор була дуже незадоволена з цього приводу та вдіяти вона нічого не могла, звільнити мене теж і подрузі моїй постійно про це говорила, знала, що вона мені розкаже. Діяла скажімо плітками, а це так негарно. І я почала задумуватись, а чи це не заздрість таке з нею робить, та я маю на увазі директора, а не подругу. Подруга моя щира, вірна таку людину як вона я давно вже не зустрічала. Серед моїх знайомих і друзів чомусь набагато старші люди. Я ще зі школи не можу спілкуватися з однолітками, як тоді їх не розуміла – так і зараз. А тут така дружба, самій дивно… Напевно, ми з нею дуже схожі, хоча так зразу цього не скажеш. Та зійшлися ми дуже швидко, як тільки вона почала працювати у школі. Енергетика у нас однакова. Але різниця все таки є: вона уміє дати відсіч своїм кривдникам, а я їх прощаю і жалію. Тому, напевно, і мучуся так, особливо допікають мене думки з якими я постійно борюся…

І ось, нарешті, я знову в школі, швидко минули дні лікарняного. Я знову в кабінеті директора.

– О, то ви вже здорові, нарешті! – привіталася директор. У мене до вас справа. Треба робити звіт у програмі «Контингент учнів» і ви ж розумієте, що це великий шмат роботи, який треба зробити швидко. Але є одна умова – робити його треба не в приймальні, скачаєте в Інтернеті  звіт минулорічний і програму, встановите її в інформаційному кабінеті і працюйте. Контроль за виконанням я покладаю на завуча з виховної роботи, вона забезпечить ваше виконання. Класні керівники будуть приходити по черзі, звірятимуться, на випадок виникнення проблем з чисельністю учнів, – аргументувала директор.

– Добре! Якщо це в моїх силах я допоможу! – знітилась я та пішла виконувати завдання, але я , навіть, не здогадувалася які проблеми мене чекають. Програма скачалася на всі сто відсотків, а от відкрити потрібний звіт не захотіла. Я доповіла про це директору, але отримала стальний погляд і досить нестандартну відповідь: Ідіть, гуляйте! Директор зі мною перестала вітатися, взагалі почала мене ігнорувати. А я тільки подумки її жаліла, напевно, допрацювати місяць спокійно не вдасться. Після мене цю програму встановлювали ще три рази: мій бос, вчитель інформатики та сама директор. Вона називала нас нездарами, говорила що ми не хочемо. Але нажаль, навіть, їй не вдалося це. Цілих чотири дні я намагалася дізнатися про це у завуча, вона стискала плечима, дивилася на мене з жалем, але нічого вдіяти не могла. Директор не дозволяла робити звіт з секретарем у приймальні. Секретарю взагалі ця проблема здавалася смішною, бо вона не збиралася робити той звіт, він їй був, як кажуть «по цимбалах». І я мимоволі почала згадувати свою секретарську діяльність: я робила все, невиконаних завдань не існувало, а хоч і існувало – то дуже мало. Не подумайте, що я себе так хвалю, ні, просто свою роботу на мене кидали всі, бо бачили мою безвідмовність, а хто ж не хоче скористатися таким моментом – тільки дурень, напевно. А нова секретарка молодець, вона одразу показала, що нею не вкрутиш. От тільки від цього я страждаю, бо від чого вона відмовляється, може і не завжди, дістається мені. Я згадую, як перед її призначенням я працювала з алфавітною книгою, все перевірила по декілька разів, обробила її, як годиться та піймала облизня, не перевели мене на цю посаду, мабуть, я непотрібна, мабуть, мене бачити не хочуть…

Та що це я знову, досить, досить цих думок, адже сьогодні такий чудовий день – День Вчителя. І ми з класом добре підготувалися до нього, заздалегідь зробили стіннівку на цю прекрасну тематику, я, навіть, вірш написала:

В день чудовий і привітний,

Вчителі прийміть вітання.

В день жовтневий і тендітний

Линуть щирі побажання.

 

Слів прекрасних – це сонети,

Квітів море – це букети,

Сльози щастя – це веселки –

Найсвітліші оберемки.

 

Хай цвітуть букети довго,

Хай сонети вам лунають,

Дивовижнії веселки

Ваше серце звеселяють.

Вкотре відкрила для себе планету «Діти», які вони все таки неймовірні. Над стіннівкою я працювала не сама, а з дуже цікавим учнем. Він такий цілеспрямований, нехай вчиться не дуже добре, але знає, що хоче від життя. Можливо трішечки фантазер, то нічого, бо без мрій і фантазій нічого в цьому світі не досягти. Вразив той факт, що він уже працює, не просить грошей у батьків, а сам їх заробляє. Отже ми з ним, я так вважаю, оформили стіннівку на сто відсотків: жодної помилки не допустили, малюнки вийшли чіткі та цікаві такі (заєць виглядає із-за книжки, а вона досить велика, вразили його веселі оченята та ведмедик скромний такий з цукеркою в руках) водночас неординарні, дитячі і наклеїли корзину з великими квітами і саме найголовніше – вчителі були дуже задоволені.

А потім святковий концерт. Мене особисто запросила директор, хоча можливо в душі вона і не бажала цього, але сталася в цей день подія, яка її розбудила. З’явилася у школі моя знайома, бо дізналася про мою печальну історію і почала директора запитувати: А чому? Вона, себто я, ідеальна у вас, ви не знайдете більше такої, ви пожалієте. Директор оторопатіла, не чекаючи такого повороту та аргументувалася висновками КРУ, прикрилася ними, як «щитом Пандори». Мене ж знайома просто підтримала, говорила, що мені не треба зупинятися, треба рухатися вперед, треба вступати у вуз, треба друкувати свої вірші. Бо на її думку це злочин ховати їх від людей. Вони легкі, кожен у них бачить частинку себе і в кінці кінців вони дійсно красиві. Вона, як мудра  людина, намагалася вивести мене з мого дивного стану, але, мабуть, вона не здогадувалася, що це під силу тільки моєму слову, моїй римі…

От так швидко змінилася думка директора і я стала знову неймовірно потрібна і шанована нею. Таким чином я і потрапила на концерт, який приготували одинадцятикласники для вчителів.

Вдався  він на славу, я сміялася і плакала, розуміючи, що це мої останні дні і хочеться їх пам’ятати завжди такими приємними, чудовими. Скільки добрих слів вони сказали їм, своїм дорогим наставникам, другим мамам і татам… і пожартували вони  і, навіть покепкували мило так і дуже ніжно над ними. Я цей випуск дуже люблю, хоча не можна сказати, що за п’ять років роботи в школі  якийсь не любила, цей особливий для мене він – останній…потім директор привітала всіх із святом від імені РВНО, мерії та шефів і запросила всіх за святковий стіл. Для мене все це було, як у тумані… я вже не відчувала себе потрібною. Всі жартували, проголошували тости, дзенькали бокалами, а мені було сумно – я уже не їхня, я використана і кинута… звичайно, як завжди були і незадоволені особи, у них так завжди, не вміють вони цінити колектив, не вміють бачити позитив, адже перемивати кістки іншим завжди легше, ніж самому оцінювати ситуацію і робити висновки. Всі потихеньку почали розбігатися і я також вирішила, що настала та хвилина, коли можна піти, бо я не люблю коли на мені акцентують увагу… ніхто, навіть, не помітив. Бачили це тільки мій бос і подруга… вони продовжили звичайно своє святкування, їх чекав незабутній вечір у тісному колі, а я вважала, що я там зайва… хто я така, щоб іти  з ними… моя робота допомагати вчителям, а не веселити їх, я ж не клоун…

Можливо мої думки дуже різкі по відношенню до вчителів, до моїх колег, але я хочу хоч на папір вилити свої відчуття, бо тримати їх в собі обходиться для мене дуже гірко, такий у мене організм, не вміє відкидати погані думки, коли я ношу все в собі я дуже хворію, а коли знаходжу прихисток у слові я – насолоджуюсь. То чому мені  не писати? Чи прочитає хтось мою сповідь чи ні? Не важливо! Це мій печальний привіт історії та майбутньому. Банальність нас усіх дуже поглинає своєю буденністю, що ми не помічаємо важливих речей. Наше століття дуже схоже на Середньовіччя, той самий безлад думок, безлад  існування, загубилася моральність, люди не розуміють для чого живуть, їм крові хочеться… за цим всим не бачать суті, не бачать правди, гіркої істини життя. Тоді людство окропили революцією, неначе, фонтаном гарячої смоли… а що тепер… кожен отримає по заслузі… це істина не просто Божа, а істина життя…

Який же я нудний автор! Досить, сповідь моя не моральна стаття, а проста життєва ситуація, яка може статися з кожним. Я прошу вибачення у читача і продовжую…

Ось і прийшов омріяний понеділок, дехто не любить цей день, кажуть, навіть, кораблі в понеділок з порту не відходять, а для мене він, як початок нового життя. Саме в понеділок мені сказали про скорочення, в понеділок я з’явилася у школі вперше і саме в перший понеділок після другого листопада мене вже в школі  не буде… для когось він банальний, а я його люблю…

І саме в цей день мені довели до відома, що контингентом займається секретар, а я тільки допомагаю. Ось так поставлене питання втішило мене, бо роботи в мене своєї було вдосталь: допомагала я завучу і лабораторних було вже досить багато, в зв’язку з основною викладкою матеріалу, значна частина яких саме припадає на жовтень перед виставленням тематичних оцінок. Дні проходили, як завжди помірно, доки мене не викликали у приймальню вивести одинадцяті класи в архів з переведенням класів у програмі «Контингент учнів». Програма не давалася, тільки за четвертим разом вдалося здійснити задумане. Потім вчителі перших класів почали вводити своїх учнів в базу даних. Але і тут виникли проблеми: вчителька одного класу відмовилася це робити зіславшись на хворобу, але я чітко бачила її душу, ну не хотіла вона віддавати цілих дві години школі, які їй не оплатять, відкупившись від мене шоколадом, благала про допомогу. Я згодилась та шоколаду не взяла, вона тицьнула мені її і випхала із свого класу. Як ви думаєте, що я відчула? Спустошення, бо я дуже добре знаю цю людину, вона підставляла всіх, навіть,  в дріб’язкових справах. Її крилатий вислів: «Двері треба відкривати ногою і ніколи нікому не довіряти, навіть чоловікові». Та я намагалася забути про це, у нас поставало інше питання: «швидко ввести в базу даних учнів», а шоколадку я віддала секретарю за працю, не хотілося мені тримати в руках від цієї людини шоколад, який я дуже люблю, та мені він був огидний. Вийшло в нас усе добре, але знову проблема –  в десятих класах також потрібно було ввести учнів, а документів немає, довелося чекати довгих чотири дні. Але і знову проблеми: несподіване вимкнення світла привело до незбереження інформації у базі даних. Довелося знову повторювати все спочатку. Та ми швидко закінчили цю справу за чотири години. От вам і урок із життя, навіщо мучити всю школу контингентом, коли можна було відразу зробити це у секретаря за чотири години. Я не знаю чому всю цю кашу заварили, можливо, щоб помучити мене, але мені стало на душі ще бридкіше. У школі всі працівники відчувають себе недобре, ждуть крику, повчань. Смішно! Можна ж працювати тихо і спокійно не витрачаючи нервів на всі ці справи. Все залежить від керівника. Так. Я директора знаю дуже добре, а може і зовсім не знаю, якщо цього не розумію. Не може вона так знущатися з людей. Та проблему її бачу – друзів у неї немає і здається ніколи не було. Всіх хто їй допомагає, вона знищує, розтирає на порох та розвіває по вітру… і не тільки вона це робить, всі начальники хворіють цією хворобою…

Я залишилась сама без подруги, бо у неї захворів син. Обідали ми з босом вдвох і запрошували до себе молоденького математика, сміялися, розказували різні історії із життя, загалом гарно проводили час. Та мені все не вистачало філософської думки чи хотілося пізнати більше. Давно вже я мріяла почитати Д. Дідро та В. Гете, мрії збулися, я відшукала маленькі зібрання в бібліотеці. Яке ж я відчула полегшення! ці поети крізь час, крізь століття читали мою душу! Яка це велика насолода, коли, ніби свої думки читаєш. Таке зі мною було в реанімації – я читала Лесю Українку, але вона жінка і зрозуміло, що читати  і розуміти її значно простіше.  А тут такі величні постаті, такі філософи, виявляється думають і мислять, як я. Я почала жадібно записувати їхні думки в блокнот. Такі блокнотики ведуть всі мрійники, навіть, деякі актори. І мій розум також забажав цього, йому просто необхідно це зробити, інакше він не зможе більше творити! Нещадно почала мучити думка: – «Навіщо я у цьому світі?» Можливо все, що давалося мені життям до цього часу, не просто так… можливо дійсно треба мною написане друкувати, а можливо я ще не зовсім готова, бо коли читає хтось мої вірші, мені здається, наче, мене роздягають і постаю я перед читачем зовсім гола. А ось, головне, що вразило:

«…Многим уже казалось, что человеческая жизнь – только сон, меня тоже не покидает  это чувство… ухожу в себя и открываю целый мир! И я живу, точно во сне улыбаясь миру…»

«…Природа – все. Все – ее вина, все – ее заслуга… Она хитра, но во имя благой цели, и самое лучшее – не замечать ее хитрости…»

«Когда мы дотигаем цели, когда «там» становится «тут», все оказывается прежним.»

«Дурное настроение сродни лени, оно собственно, одна из ее разновидностей.»

«Горе тому, кто пользуясь своей Властью над чужим сердцем, лишает его немудреных  радостей, зарождающихся в нем самом. Никакое баловство, никакие дары не заменят минуты внутреннего удовлетворения, отравленной завистливой неприязню нашого мучителя.»

«Все на свете самообман, и глуп тот, кто в угоду другим, а не по собственному призванию и тяготению трудится ради денег.»

Ці цитати належать Й.В.Гете. А ось ця Д. Дідро – «Біль» – беззмістовне слово і означати щось починає лише тоді, коли викликає  в нашій пам’яті пізнане нами відчуття.»

А я вам скажу, що в цих цитатах вся моя ситуація… і якщо ви думаєте, що на цьому все закінчилося, то ви помиляєтесь.

Подружка моя повернулася, як то кажуть, і ми знову насолоджувались спілкуванням. От так зібравшись всі разом, обговорювали різні теми та просто травили анекдоти, до нас завітала директор, і вперше в житті я її не злякалася. Вона випалила цікавенну фразу: «О, а це що за кабачок «Тринадцять стільців»? Це зрозуміють тільки старші за мене люди та однолітки, колись в радянські часи була така передача, вели її знамениті актори: К. Райкін, Ф. Раневська, О. Аросьєва, нажаль уже вони відійшли у світ янголів та зуміли залишитися в очах радянської епохи, назавжди. А просила директор знайому, щоб  передати папери в бухгалтерію і швидко нас залишила, чого ще ніколи не було. Вона завжди всіх розганяла, а це аж дивно…

Мої шкільні мами! спасибі вам! вклоняюся вам за вашу моральну підтримку, за вашу доброту, сердечність, за те, що ви завжди підтримуєте і вислуховуєте мене. За те, що ви мене сприймаєте такою, якою я є по своїй суті – нестандартною, іноді дивною. За те, що втираєте мої сльози! За те, що ви у мене є! Я завжди буду поряд…  як повітря…

І от настала така ситуація, коли чогось важить моя допомога. Потрібно зробити презентацію на тему «Відгук на сучасну дитячу прозу». Як я могла відмовити? Я звичайно ж не встояла! Навіть, написала віршик очима дівчинки і отримала надзвичайне задоволення! І бібліотекар, мабуть, теж… У неї ще сталася прикра пригода вдома: від перенапруги згоріла плата в котлі, ПЗВ не спрацювало і вона весь час бідкалася: «Як же тепер буде? Згорить все і що ж можна зробити?». І знову я поряд, чоловік мій електрик, все полагодив і встановив потрібний пристрій, який спрацювуватиме від перенапруги.

А я починала рахувати дні, бо вони збігали дуже швидко. Сльози знову наверталися, мене мучив той клятий  «беззмістовний біль», давив мою душу. А діти ще більше не хотіли вірити в моє скорочення. Вони запросили мене на екскурсію в історичний музей «Київська Русь», але я не змогла поїхати, бо мої власні діти мали їхати в оперу. А ще у нас у школі проходив конкурс «Міс  Школа» і одна учениця брала участь та здобула титул «Міс Оригінальність» і якби вона знала, як потрібно готуватися до нього, здобула б перемогу та, навіть, це дало змогу їй повірити у себе. Я її одягала і займалася  зачіскою та макіяжем, я в неї дуже вірила, додала їй трішки впевненості і це спрацювало. От саме на такій щасливій ноті закінчилося навчання, прийшла черга осінніх канікул.

Та паралельно з цим я відловлювала мишеняток у лаборантській. Можна було б відкривати міні зоопарк, бо піймалося їх аж дев’ять штук. І де вони набралися? Дивувалися колеги. А я знала, що їх стільки буде, бо завгосп піймала одинадцять. Я ж виконувала обов’язки, згідно КРУ забезпечувала санітарно-гігієгнічні умови в школі.

І саме цікаве починається тепер: знову потрібно вводити контингент учнів, тільки вже в нову вдосконалену програму ESU. Секретар на лікарняному і все це знову потрібно мені. Та ще 22 заявки на олімпіади попредметно за  годину. Я не знаю хто вигадує всю цю цікаву дурну роботу, але можна здогнатися, що ця людина дуже нестандартна. Можливо, вона і розумна, і логічна, але ті хто доводить ці команди до школи не розуміють що роблять, а «тупо» їх віддають. От і виходить, що глухий сліпому передає. Та не хочу я жалітися, не в моєму це стилі і якщо ви думаєте, що це все написане, не інакше як ниття, то помиляєтесь, це все я пишу, щоб не тримати у собі, бо так і з глузду можна з’їхати.  І, можливо, хтось впізнає себе і знайде вихід із ситуації, або просто втішиться банальною аналогічністю.

Але розводити теревені ніколи, треба вводити в базу учнів. На допомогу мені запросили математика, за два дні ми ввели 226 дітей, а часу залишалося все менше і виходячи з телефонограми, це зробити треба негайно. Але без перешкод не буває! Оголосила мерія День чистоти – треба прибрати територію, закріплену за школою. Нам також довели це до відома, але вчасно схаменулись і залишили в школі працювати з програмою, дали ключі і від кабінету завуча, бо у неї завантажується Інтернет, і від школи, адже всі поїхали «вилизувати територію». Я почувала себе «ключницею» бо ключики займали досить багато місця у моїх карманах.

Сьогодні перше листопада, знаменний день, бо з другого я скорочена, і у математика теж – народилася донечка. Яке це велике щастя! Батьки чекають на появу маленького янголочка, маленьку рідну душу, рідну кровиночку, часточку самих себе. Я також згадала про своє щастя – у мене їх уже два. Привітала його з цим Великим святом у житті, адже для нього, як для батька, воно найголовніше. Та вводили ми періодами тому, що його турбували всі родичі, знайомі і наймиліша дружина. А мені звісно не дуже хотілося його мучити і я відпустила татуся провідати родину і взялася за роботу сама. Не довго тривало моє одинацтво, директор із завучем повернулися і прихватили з собою кілька працівників. І почала мені надокучувати вчитель світової літератури, їй доручили редактувати дитячі вірші. Для мене це було справжнім випробуванням: вона дратувала мене, читала кожну недоречну фразу, просила допомоги і так невпопад, що мене це зачіпало до глибини моєї душі. Я забрала в неї два вірші, виправила, переглянула віршований розмір. Я не могла зрозуміти, невже вона не розуміє цієї банальності, це ж очевидно, а у неї виходить, навіть, з римою в стилі Незнайка «палка-сільодка».  Пояснювала їй про розмір, про наголоси та вона дивилася на мене незрозумілим поглядом, звичайно ж простіше, коли це зробить за тебе хтось інший, якби швидше, як-небудь. Не витримавши цієї навали на свою голову, попросила її більше мене не турбувати, але вона прибрала до рук завуча, а вона натура романтична, от і працювала разом з нею. Як вона її витримує? Напевно, насолоджувалась потоком своєї рими, своєї нестандартної музи, адже вона також колись писала вірші, а по скільки не була задіяна в іншій роботі, то із захватом допомагала їй.

Я ж продовжувала свою… уже й молодий татусь повернувся… Але ввести всіх дітей ми не встигли, залишились одинадцяті класи і учні-індивідуальники з особливими  розумовими та фізичними вадами та ще й багато недоречностей, які все одно треба перевіряти. От і залишився шматок роботи на понеділок.

Але для мене робочий день так швидко не закінчився… треба ж оформити ті вірші, які створили колеги. Не знаю з якою швидкістю я зробила цей шмат роботи, але по вигляду своїх босів зрозуміла, що швидко і головне без помилок, це для них найголовніше. І почалися сонети: «Яка ви молодець! Так швидко! Дякуємо вам!» І, нарешті довели до відома, що другого листопада мене скоротити не можна, бо табель закривають п’ятим числом кожного місяця, але вони в даті не впевнені, будуть уточнювати, то ж до п’ятнадцятого я працюю точно. От такі пироги! Моя голова розривалася від невизначеності та й організм мій починав вибрикуватися. Того ж дня, мої рідні виявили в мене пухлину на правій руці, почали турбуватися про моє здоров’я, намагалися донести до мене істину і наполягали на негайному обстеженні в онколога. Я вже не пручалася, дала слово, що у наступний вівторок піду в лікарню, але чомусь не давали спокою чи то думка, чи то питання: «А що далі?..» Наразі згадала колегу, якої вже два роки немає – померла від раку, яка також зазнала аналогічних «репресій» з боку директора. Розум  боровся з цим, не можна приміряти цю ситуацію до себе, але дуже багато тих закономірностей та випадковостей, які так чи інакше зазнали ми обидві. Як виявилося, ще одна людина, яка також померла, відчула все це на собі. І в цьому чорному списку з’явилися вже і я… Так що ж це таке? Що це за репресії такі, які вкорочують людям життя? І чого ми люди так ведемося на все це бюрократство, на це неподобство? Скільки будемо терпіти  чиноновників, які ще й навчають чомусь наших дітей? Чому вони можуть навчити? Як кривдити та топтати особистостей? Чи як нівичити людські життя? І я згадала фразу– яка у нас влада – такі ж і підстави.

Вихідні швидко промайнули в цих роздумах, я не хотіла миритися з цією ситуацією, моя душа ще мала останню надію, хоча розум говорив: «Досить рабства! Тікай звідси! Швидше тікай!» я доповіла адміністрації школи про свій намір обстеження в онколога, мені, як годиться поспівчували, дали дозвіл і я прийнялася знову вводити учнів у базу контингенту, закінчила я його, виправила недоречності і все зійшлося зі звітом, який вже подали у відділ освіти. Співали мені знову оди про мою компетентність, але я не звертала на них уваги. Ну і до чого це все? Навіщо це? Абсурд! Я скорочена!

У вівторок мене чекала зустріч з онкологом, який говорив про необхідність оперування, бо батьки мої померли обоє від раку, зволікати не можна, організм після перенесених хвороб ослаблений і призначив його на 12 листопада. І знову мені прийшлося вирішувати з директором, дійсно, непросту ситуацію: чи мені пред’являти лікарняний, чи мені подарують три робочі дні. Подарували мені їх, я, навіть, не сумнівалася в цьому. Спасибі директору! Відволікла мене від пухлини, не думала я про неї, операція пройшла настільки швидко, що я не встигла нічого зрозуміти, думками ще працювала у школі. Дні до операції пройшли ще швидше і директор намагалася зробити все так, щоб я, навіть, не встигла попрощатися ні з дітьми, ні з вчителями, ні з школою. Добре, що хоч з однодумцями, моїми колегами, я все таки поговорила наостанок… Але не так я хотіла піти… Не так… Я знаю, що залишуся в пам’яті багатьох вчителів, дітей, навіть, у РВНО… Трудову віддали мені 15 листопада 2013 року, так як і доведено було мені до відома. Підписала я папери, які дивним чином кардинально змінилися, директор намагалася підтримувати розмову… Яка розмова… Вона сміялася мені у очі ще з таким задоволенням і я не втрималася: «Навіщо ви зараз мене хвалите, розказуєте який я гарний і культурний працівник? Якби ви хотіли мене залишити – то взяли б секретарем…» Вона чекала цього. Я не можу знайти правильного слова, щоб підібрати його під  ситуацію. Вона діяла як шакал, як орлан над впольованою здобиччю, насолоджувалася цією ситуацією, як тоді, коли говорила про можливе скорочення. Але тоді вона ще стримувалася, а тепер їй було все одно, як вона говорила: «Думай що хочеш! До побачення! Ти ж у гості приходь! Ми будемо раді тебе бачити!» Все це супроводжувалося такою злобою і таким «скаженним» сміхом… Як я могла поважати цю людину? Як не розгледіла заздрість в її зрадливих очах? Я їй вірила! Я їй допомагала! Але це було колись… Я прокинулася! Я розправила свої крила! Я злечу вгору, гордо злечу! І вона буде ще згадувати, що працювала зі мною… і як я працювала… Так, не буває незамінних, бувають лише неповторні!

Та ви ще не здогадуєтесь, що було далі.   Здається, що ще може бути? А те, що вона заборонила  працівникам співпрацювати зі мною, пригрозила звільненням. Я не є працівником школи і не маю права приходити  і допомагати  «Ви всі будете друкувати самі! Є у школі інформатики і діти, які вам допоможуть! Ви зрозуміли!» – так вона доводила до відома працівників. Я не ображаюся, а хорошим людям я завжди допомагаю і в першу чергу. І буду допомагати, як би директор не казилася… Але не на території школи, а поза нею…

Пухлину мою відвезли на аналіз до Києва. Тепер порожнеча і чекання заполонили мене. Який результат? Що далі? І дні чекання також минули, і результат я знаю – ліпогрануьома, він не дуже втішний – це  пухлина лімфи… Але тішить те, що пухлина була не на діафрагмі, не на тулубі – а ззовні на руці. І при швидкому лікуванні все закінчиться добре, я впевнена.

Я жива і буду жити! Зі мною моя сім’я – моє найдорожче, наймиліше, найрідніше золото – чоловік, діти. А робота у мене буде, адже життя моє не закінчилося. Запам’ятати тільки треба і визначитися, що найголовніше в житті – здоров’я, яке не купиш за великі гроші ніде, нема такого магазину де його можна вторгувати.

Тож я вірю, що моя ситуація стане комусь в нагоді, буде прикладом. Життя не закінчується! Повірте! Воно прекрасне! Насолоджуйтесь ним! Не ставайте заручниками своєї роботи! Звільняйтеся від рабства! Вірте в своє майбутнє! Всесвіт щирий і віддає нам все, що ми просимо у нього, про що, навіть, думаємо. Думати треба тільки позитивно, якнайкраще про себе і своїх родичів – це рух, це добробут. Ідіть туди – де більше людей – там позитив, там гроші, які можна легко заробити. Потрібно тільки велике бажання, яке примушує людство робити неможливе! Примушує творити! Примушує жити!

І ось минає третій рік з дня мого скорочення. Виявляється зачепили мене, бо вважали, що я коханка фізика. Це не може бути правдою, бо я настільки кохаю свого чоловіка, що ніколи собі цього не дозволю, бо він частина мене, наші серця б’ються як одне. Як же я можу відрізати свою половинку серця? Як зможу встромити в серце собі ніж? Ми дихаємо одним повітрям, живемо одним життям. Він султан мого серця, а я  його Роксолана!

Ви можете вважати, що розбили мені душу,

Що розтоптали мрії всі мої,

Але я знаю, вистояти мушу,

Я виправдаю всі думки свої!

 

А ви, як коршун ждете людської печалі

І напиваєтесь безглуздя від біди!

Колись всі світові скрижалі,

Відплатять вам за болісні суди!

 

І насолода горем вас піймає,

В лещата вас затягне назавжди

І, навіть, якщо совість не зламає,

Життя примусить вас у них піти!

 

І ви залишитесь одна! Як прикро!

Відгоните від себе доброту!

Та все прекрасне одночасно зникне,

А злості й горя вам не перейти!

 

Тож не збирайте злих людей в намисто,

Бо їхня злість ураз спустошить вас,

Неначе, блискавка ударить променисто!

Завдасть вам болю і зламає гнівно вас!

З великою повагою до читача Іринка РозуМій (Оксана Розум), грудень 2013 року, корективи 2016 рік

Advertisements

About jagonenastiblog редакція

Журналіст, письменник.
Опубліковано у Невигадані історії. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s