Яготинські історії: “НА ОСТАННЬОМУ ДИХАННІ”


Я знову хочу звернутися до читача. У житті трапляється багато негараздів, особливо ми засмучуємося, коли настигає нас тяжка хвороба. Але не варто цього робити, треба вірити в своє життя, прагнути вилікуватися, не опускати рук. Наш мозок, як комп’ютер, здатен загрузити в організм здоров’я і радість, варто тільки запрограмувати себе. Щодня люди долають страшні хвороби, але тільки ті, які нестерпно та несамовито хочуть жити.

Я ніколи не забуду злу весну

Я ніколи не забуду свого болю…

За вікном акацію стару.

Що так тихо підривала волю.

 

Не забуду стомлених ночей,

Не забуду днів отих пекучих

Дрібку милих сонячних речей

І страшних дверей скрипучих.

 

Не забуду білок за вікном,

Що так щиро рятували душу

І траву із болісним стерном –

Вистояти, все-таки, я мушу!

 

Я ніколи не забуду вас –

Погляд милий, щирий і тендітний,

Ви не раз згадаєте про нас,

Монолог з розмовами привітний.

 

Не забуду сльози на вікні,

Як розраду я знайшла в простих словах,

Подихи розмовами на склі,

Й найтепліше розуміння у очах.

                           Літо 2010, Іринка РозуМій

 

Я прокинулась від того, що мені щось пекло в очах. Так вони боліли, що не можна було втримати свій погляд. Я оглянулась – сама. Навіть, нема до кого заговорити. Цілий тиждень одна, хто ж влітку хворіє.  Як це страшно, коли ти один…  Я сама винна, всіх спровадила від себе, тепер пожинаю плоди. А що було робити? Ситуація нестандартна. Хвороба не питається коли приходити. Вона спіймала мене і не хоче відпускати. Недавно я хотіла відпочити… Оце так відпочинок. Курорт, санаторій відпочиває. Цілих сорок п’ять днів, як у «карцері». Знайомі кепкують: – Як тобі відпочивається? Білочок рахуєш? Білочок нарахувала п’ять штук. А що це дає? Нічого…  Книг перечитала стільки, що не злічити. А потім – набридло. Все жду чогось нового. Від читання не отримую насолоди, а далі – страх…  Пелена застелила очі і пече їх і розпікає, і течуть мої сльози ручаями та  такими швидкими потоками, наче, гірська річка тече, якій зупину немає. Ще трішки і вийде з мене стогін, біль, печаль. Встала з ліжка і підійшла до вікна, почала дивитись у далечінь. Така терапія не допомогає. Скрипнули двері. Почула, що хтось зайшов, положив руку мені на плече.

–   Ну чого ти, заспокойся, все буде добре, повір. Не впадай у відчай, бо він тебе захопить, наче, в тиски і вимотає тебе.

Я оглянулась і побачила дивну усмішку, великі карі очі. Я стрепенулась:

–   Це Ви, Світлано Володимирівно? Я тут…

–   Не треба слів, хочеш плакати – плач, але не держи в собі, – сказала вона і пригорнула мене до себе.

На мить, мені здалося, ніби, мама ніжно мене обіймає. Я, навіть, відчула її ніжний подих  і гарячі  сльози.

–   А знаєш, я маю доньку і ви майже ровесниці. Як ти вважаєш я дозволю їй померти чи ні?

Мені не хотілося відповідати на це запитання, я тільки схлипувала, відчувала її тепло і повірила їй…

–   Ну добре поплакали та й годі, сідай, я зміряю тобі тиск. Вона взяла із столу апарат і почала одягати мені на руку. Погляд її став серйозним, але не злим, а милим і добрим.

–   А тепер скажи а-а-а, добре. Як ти себе почуваєш, що болить?

Я   намагалась сконцентруватися.

А потім вона сказала за мене:

–   Ви знаєте страшенно болить голова, давить у грудях і важко ходити, важко говорити і піднімається висока температура, в жар кидає, дуже чухається живіт і з правого боку під ребром, ніби, ніж стримить. Так?

Я тільки кивнула головою.

–   Добре. Крапельницю вже ставили? І ще, як прийде твій чоловік, нехай до мене зайде. А тепер розповідай про свою попередню хворобу, все, що там у тебе на душі болить, дуже вже мені цікаво як могло статись, що ти захворіла на таку страшну хворобу.

У мене знову стислось у грудях, сльози хотіли зрадливо хлинути, але я їх втримала і почала свою розповідь:

–   Я працювала на дільниці. Все потрібно було робити швидко і у великій кількості. Вихідних у мене майже не було, ці вибори… вони висмоктали з мене всі соки. Я була секретарем  і за це сповна розрахувалась. Ну не вмію я обманювати людей. А люди, як виявилося дуже зависливі та корисні. От і забрала мене швидка з кровотечею. Приходила в себе дуже важко, не мені судити тих лікарів, які ставили мене на ноги, але крові влили в мене немало. Та ще й інші супутні хронічні хвороби. Задали вони мені перцю, лікарі заплуталися в діагнозах, перевели мене з хірургії в інше відділення, скололи весь живіт та наробили лиха. Ситуація геть вийшла з під контролю, гемоглобін впав нижче за сорок, дивуюся, як досі жива. А далі реанімація, кожен день – боротьба за моє життя. Крапельниці, кров…  хірургія. Майже місяць була у відпустці, вчилася ходити. А потім з доброго дива пожовтіла, родичі подзвонили до знайомого лікаря, а далі ви все знаєте.

І тут зайшла медична сестра. Подивилася на мене і сказала:

–    Ви теж думаєте так як я, Світлано Володимирівно? Гепатит це, а занесли його з кров’ю, правда ж? От вам наша доблесна медицина!

–   Так, ти права. Подумали ми про одне. Зроби їй пробу на «Лаферон». Раніше почнемо, раніше вилікуємо, а то щось вона зовсім розклеїлась. І давай крапельниці, сьогодні став дві: зараз і ввечері. Слідкуйте, щоб не ходила, рідні нехай йдуть прямо в палату.

Медсестру звали Тамара Павлівна, вона швидко вправлялась біля мене і я зрозуміла, що медичними сестрами стають невипадкові люди. Колись і я мріяла нею стати, але не склалося, я – юрист..  Я вдивлялася в її блакитні очі, в яких можна потонути, відчувала її лагідні, ніжні руки, мені здавалося, що я затрималася у вічності. Світлана Володимирівна давно пішла, бо не одна я у неї пацієнтка, палати переповнені. “Лаферон” мені принесли, випробували і  моєму тілу доводилось миритись з цими цікавими ліками. Мені було дуже погано: крутило і ламало всі кістки, я не знала де себе діти, а ще дуже швидко піднялась температура під сорок. Цей проклятий гепатит починав мене їсти, захватив мене у кайдани й починав давити мою душу, серце, полонив мої думки. Я намагалась відволіктись і згадала, що мене поставило на ноги у реанімації. Вже тоді я починала молитись своїй Святій, Преподобній Ксенії. До мого розуму починало доходити: – Треба негайно вичитувати молитви  тричі на день.

Тепер мої дні проходили у молитвах. Так минув ще один тиждень. І ось,  нарешті, двері у палаті відчинились, зайшла дивна жіночка. На вигляд худорлява, але міцної статури, шкіра її, як моя, була помаранчевого кольору.

–   Ще один гепатит! Оце так засіяно! – дивувались лікарі, давно вони  вже не бачили такої хворобоньки. Дивну жіночку звали Галею. Вона мама трьох дітей, трьох доньок, чого з вигляду не скажеш. Ми швидко потоваришували. Бо,  як кажуть, спільні проблеми швидко зближують. Ми все робили разом: читали, в’язали, дивились у вікно, вирішували кросворди,  ходили за ліками, навіть, білок рахували разом. Дуже звикли одна до одної, стали майже, як сестри. Але чомусь хвороба її не відпускала. Вона впала у відчай. І вже я, намагалася її заспокоїти. Та сльози все одно лилися з її очей, як водоспад злітали на підвіконня.

–   Галю, ну чому ти плачеш? Все у тебе буде добре, тільки повір у це. Ти мама трьох дітей, тобі не можна цього робити. Невже ти хочеш залишити їх без себе, – сказала я від чистого серця, як тільки змогла, з великою добротою в голосі.

Але вона тільки дивилася на мене та казала – Угу.

І тут зайшла наш лікар, вона тихенько спостерігала за нами, а потім промовила:

–   Ну як ви тут?

Ми повернулися і тільки стиснули плечима, а вона , мовби, нічого не сталося з приємною посмішкою сказала:

–   Давайте я вас огляну. Галю, спочатку тебе. Як ти себе почуваєш? – запитала вона і взяла її ніжно за руку.

Галя схлипуючи почала свою печальну сповідь. Розказала вона, як прибирала на ФАПі, як голими руками збирала розбиті ампули з вакциною від гепатиту і про те, що у чоловіка на роботі начальник захворів на гепатит, що чоловік водій, навіть, те, що він інколи гарно випиває, що був закодований і раптом замовкла. Піймала себе на думці, що могла заразитися від чоловіка.

А Світлана Володимирівна почала за неї:

–   Дуже болить голова, висока температура, під ребром ніж, не подужаєш ходити, не  можеш концентрувати думки.

–  А звідки ви знаєте? – здивувалися ми..

–  Знаю, знаю дівчата… робота у мене така – все за всіх знати, – і мовчки почала зміряти тиск, який у Галі чомусь був занадто високий. Їй було дуже погано, понервувала вона. І я, на якусь мить помітила, що їхні погляди зустрілись. Галя шукала у них прихисток, велику надію, а очі її, ніби, потонули в очах лікарки. І дивилися вони на Галю з великою любов’ю,  з неймовірним розумінням і з повагою. Ті очі були дуже чесні, милі, добрі, але чомусь дуже сумні. Галина душа заспокоїлась, вона знайшла розуміння.

Тривав цей дивний діалог хвилин п’ять.  А потім і до мене черга дійшла.

–   Ну, що скаже моя дівчинка? – запитала Світлана Володимирівна, пильно дивлячись вже в мої очі. Бачу, що краще. От така ти мені більше подобаєшся. Палата ваша засвітилась дивним світлом і воно йде від тебе.

–   Мабуть, – знітилась я. Ви праві, мені набагато краще, але тільки…

–   Ламає кістки, коли колють «Лаферон», продовжила вона. Потерпи трішечки, ще не довго, тижнів зо два. Бо твої показники імуноглобуліну мене ще не задовольняють. Добре? І тиск щось у тебе дуже низький та імунітет ніякий. Склади Галі компанію.

Я вже була на шляху, як то кажуть, зцілення і знову в палаті з’явився «свіжий» гепатит, привезли жіночку із Згурівки. Так нас стало вже троє…

Та ось, нарешті, прийшов мій зоряний час, мене виписали. Яка я була щаслива, я плакала від радості, а ще я була безмежно вдячна тим людям, які боролися за моє життя, і перш за все, моєму лікарю. Скільки ночей вона недоспала, скільки тривожних думок з’їдало її душу та вона перемогла, заради мене, заради мого життя…

До дівчат я приходила ще разів зо два. Вилікували і їх. Відтоді я повірила у медицину, повірила в те, що є ще люди, які працюють за покликом свого серця та своєї долі. А, можливо, повірила у себе… у свої сили… Я зрозуміла, що потрібна своїм рідним. Як же я могла залишити своїх дітей, свого чоловіка назавжди… Це було б несправедливо.

Так, жінка може все, коли захоче

Здолає навіть смерть, несе в руках вогонь!

Яке нестримне ти, оте плече жіноче,

Береш на себе все під дзвін палких долонь!

 

Стояти на краю, над бездною стояти,

Кричати у степи і зорями пишатись,

Омити безліч ран, усмішку дарувати,

Віддати всю себе, на птаху обертатись…

З повагою Іринка РозуМій

Advertisements

About jagonenastiblog редакція

Журналіст, письменник.
Опубліковано у Невигадані історії. Додати до закладок постійне посилання.

One Response to Яготинські історії: “НА ОСТАННЬОМУ ДИХАННІ”

  1. jagonenastiblog коментує:

    Жінки – це лампадки, які несуть світло у морок. Їм не можна згасати! Чудова історія! Прекрасні вірші!

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s