Яготинські легенди: “Легенда про квітку Сонях”.


butterfly-on-sunflower

Я люблю читати українські легенди, а надто, про квіти. Люблю класти їх на вірші, підбирати риму… І досі вражена ними: Калина, Волошка, Мак… а тепер ще Сонях. Мабуть, тільки українська душа може їх так вимальовувати і примножувати, так любити і берегти…

Легенда про квітку Сонях

Чарівна ця історія, гірка,

Сумна, як Сонце, дуже гордовита

Як покохала Зірка юнака

І радістю, і сумом оповита…

 

Колись іще, як не було людей __

То Сонце сходило на землю із зірками,

Красивих доньок, наче Орхідей,

Збирав отець на небо над річками.

 

А доньки радісні верталися шовкові

В вінках заквітчані у пахощах троянд,

Одна запала в душу юнакові

В тумані дивнім квітчаних гірлянд.

 

У серці залишилася назавжди:

Не їв, не спав за нею сумував

І де знайти в любові тої правди,

Він своє горе в полі тамував.

 

Та коли Сонце знову в небо закотилось,

Коли дівчата-зірки знов зійшли,

Невтримався, бо серденько світилось

І ліків від кохання не знайти.

 

Він любувався дивною красою,

Він дивувався голосом її,

Сумуючи так часто над водою

Під дивний щебіт щирих солов’їв.

 

Тримав в руках вінок з її волосся,

Вдихав приємні пахощі лісів:

З волошок, маку і колосся __

Він чув красивий ніжний спів.

 

А дівка-зірка все вінок шукала:

Ходила, плакала… Де ж кинула його?

А над рікою дивна постать стала

І серденько тремтіло від цього.

 

Він підійшов, узяв за руки білі

І обійняв, і цілував тоді…

Його слова такі були несмілі,

Що тільки плесо залишалось на воді.

 

Бо сльози капали бурхливими рядами,

Юнак вмовляв лишитись на землі,

Приворожив красивими словами,

Втопив в коханні, наче в млі…

 

Вона лишилась, щиро покохала

Ту славну душу, очі і вуста,

І його руку у своїй тримала,

Єдиною і ніжною була…

 

А батько Сонце все страждав від болю,

Від суму вічного він радості не мав.

Яку ж дитині вималював долю?

Лишень промінням теплим обіймав…

 

Прийшла буденність: праця і господа,

Юнак в роботу поринав із дня-у-день…

Забулись пахощі, кохання, врода

І не співали вдвох вони пісень.

 

А Зірка танула, журилася за батьком,

За батьківщиною, за волею, добром…

Душа їй рвалася з обізнаним гріхом,

Вона вкривалася від холоду хутром…

 

В коханого вже серце захололо,

Душа як камінь, як гроза…

А це сім’ю назавжди розкололо,

Зосталася, лишень, одна… сама…

 

Пішла вона додому рано-вранці,

Хоча б в віконце глянуть на сестер,

Затримала свій погляд на фіранці

Та її спогад радості не стер.

 

Вона пройти хотіла до господи

Та не змогла, заклякла, заніміла…

Ніхто її вже не побачить вроди…

Вона серпанком світлим зарясніла…

 

Почув отець: підбіг, поцілував…

Так доню обіймав, що заридав,

Бо довго він від болю сумував,

А їй серпанок дуже серце рвав…

 

Сльозами вмита, батечком зігріта

Вона до нього душу принесла…

Неначе, мотузками оповита…

Із неї дивна квітка проросла…

 

Медовим цвітом ніжно запалала,

Заквітчана у сонячний вінок,

Всміхаючись, голівку повертала,

Зійшла на землю дивна пава із зірок…

 

З тих пір чудова квітка проростає,

На ній завжди метелик є,

Бо тож, коханий серце звеселяє,

Красу і вроду він тихенько п’є…

 

Ой, Соняху! Ой, квітко золотава!

Твоя краса засліплює усіх,

Твоя постава дуже величава!

Ти довго будеш пам’ятати гріх…

З повагою, Іринка РозуМій (Оксана Розум) 20 липня 2016 рік

#ОксанаРозум

Advertisements

About jagonenastiblog редакція

Журналіст, письменник.
Опубліковано у Яготинські легенди | Теґи: , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s