“Легенда про Чорнобривці” – Яготинські легенди.


%d1%87%d0%be%d1%80%d0%bd%d0%be%d0%b1%d1%80%d0%b8%d0%b2%d1%86%d1%96

Якщо маю я талан, маю в слові диво-ліки – 

то й творю сей божий план – римоньки пливуть, як ріки…

Знову я пишу легенду, всю себе беру в “аренду”!

Мов закута, перекута… рима – вся моя спокута… 

Не сумуйте ж читачі, мого слова слухачі,

подарую трішки вітру, свого серденька палітру!

Легенда про Чорнобривці

Жила колись одна сімя: багата, працьовита.

Благала в Господа дитя, бо тугою сповита…

Невдовзі сталася подія – знайшлася у них трійня!

Господь почув ту їхню мрію, бо це  його творіння…

Росли сини на радість всім – високі, чорноброві, 

в роботі все вдавалось їм – росли вони з любові.

Краса в очах і у душі, у серці і розмові – 

то й примудрились у глуші три справи мать чудові!

Таланти однакові і різні водночас, 

а роботящі руки красу творили враз:

один – різбляр, другий – гончар, а третій – золотар!

Оці святі науки Господь послав, як дар.

Один в шматолчок глини життя вкладав й часу,

 а другий за хвилини смарагд вдягав в росу,

 а третій з деревини різбив такі картини,

що слава про братів дійшла до ворогів.

Ординський хан задумав украсти їх в людей,

таке собі надумав, бо він поважний бей.

Земелечку стоптав, шайтан все нашептав,

нарід увесь спалив, все кровію залив…

Братів схопив з собою, повів їх за ордою…

а все, що вони мали, ураз, ординське стало…

Тож, хан велів творити і все йому робити,

бо скарбу йому мало, хотів щоб більше стало!

А хлопці без свободи не мали тої вроди…

без батьківщини-неньки змарніли козаченьки…

не мила їм неволя і ханова сваволя…

їм сниться гай зелений, схід сонечка рожевий…

Лютує хан невірний такий він лицемірний,

бушує та кипить від люті аж хрипить.

Стогне матінка-земля і орел усе кружля…

та брати… таки на волі… їхні кості топчуть коні…

А рідня… усе журилась, щось синочки забарились…

донечка уже росла, наче квітка розцвіла.

Всіх питала про братів. До яких пішли світів?

Де шукати, рідна нене?! Все у памяті черлене…

І пішла по чужім краю, бачить, дідо край Дунаю.

Вона хоче запитати, дідо каже їй сідати –

“Слухай, серденько моє, скрізь отут орда снує,

де вода іде до моря – хан живе там… одне горе…

А твої брати прекрасні! Ой, три легіники красні!

Були в нього у полоні, їх життя як на долоні…

Хан їх голодом морив, хан досмерти їх забив…

Не змінили батьківщини, як ординці не просили…

Їм тоді ішла робота, як відчинені ворота

на батьківській стороні, на ріднесенькій землі…”

“Ой, дідусенько, скажи та могилку покажи…”

“А нема у них могили… молитвами відмолили…

У степу, там, біля дуба… там лежить вся твоя туга…”

Все скропила  скрізь сльозами під яскравими зірками,

кісточки усі зібрала, так над ними щебетала…

А додому ледь дійшла, батькам звістка надійшла

і пішли вони стрічати, щоби швидше розпитати,

сльози ллються ручаями, іде донечка з вістями.

У руках мала торбинка – то синочків є краплинка…

Поховали біля хати, щоб могли свій край кохати…

А на ранок… ” Боже, леле! Таточку і люба нене!

Чорнобривці, як з води, біля хати в три ряди!”

Чорноброві забуяли, всіх красою звесляли…

Так з тих пір у нас ведеться і сімя не розпадеться!

Що ж, панове, це кінець! Вже списала олівець,

ждіть наступної легенди, мого слова девіденди!

ІринкаРозуМій 25 листопада 2016 року 

 

 

 

 

Advertisements

About jagonenastiblog редакція

Журналіст, письменник.
Опубліковано у Яготинські легенди. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s