Яготинські легенди: Синьоокі проліски


cvety-proleski

Добрий вечір, любий друже! Мої вірші не байдужі?!

Як тобі така гірлянда слова й римоньки троянда?!

Я все хочу дивувати і легенди дарувати,

до народу донести, слово з римою сплести! 

Синьоокі проліски

Давно було це люди, ой, давно! З полону утікала Катерина!

Таке невстояне вино, полон _  нестерпна мертва глина!

Тягнувся час, немов сувій, блукання додало тривоги,

гіркий полин і деревій указували їй дорогу!

Втікала й розуміла _ це кінець, ніколи не продовжить роду!

В очах султана _ ніжна полонянка з ненавистю сторожу потруїла,

ота засмучена красива роксолянка за те, що молодість її із’їли!

Султан із жаху торопатів і яничар усіх зібрав,

отих жертовних горлохватів, спіймати, Катрю, наказав!

Роками вже тяглася та погоня, один лиш місяць дівчині світив,

від поту знемагали скроні, вже голий степ втікачку охрестив!

Чужії люде, чужі вітри буйні, чужая мова _ зморені світи,

але земля привітна й дуже чуйна, вона дозволила їй утікти.

А яничари?! Та вони вже б повернули та знемагали люті від води!

Своя земля, хоча їх і горнула та не давала їм спожить плоди!

А Катря синьоока повернулась, влетіла горлицею в рідний край,

в сльозах серденько стрепенулось: “Ось він, мій дивний, любий Рай!”

Але знесилена в зелені віти опустилась у ароматах дивної весни,

а коси в сонці дивно золотились, земелька шепотіла їй: “Засни…”

Липка живиця рани їй зцілила, на всі лади висвистують шпаки,

а яничарська сила обпалила _ вцепились в дівку, наче, павуки!

Стікають сльози з Катриних очей, від радості у щасті заніміла

та вже чекаючи приречених гостей, прохать земелечку посміла:

“О, земле, матінко моя! Не дай загинути дитині!

Під ніжні співи солов’я, дай прихисток невинній Катерині!

Миліша буде мені смерть в своїм краю, а не в чужині!

Життя приймаю коловерть, візьми в обійми при долині!”

Почула матінка-земля і прийняла своє маля,

зашепотіли буйні трави, не підпустили яничарів

і вся земля в такім тумані, в блакитній вранішній омані,

а джерельні води так розлились, що яничари потопились.

Як тільки спав отой туман, терпкий облесливий дурман,

враз дивні квіти в частоколі розквітли синьо скрізь довкола.

Це є про Катрю любий спомин, її промінчик від утоми,

це очі дівчини блакитні, це її сльози оксамитні…

_____________________________________

А висновки твої, читачу, маєш вдачу не ледачу _

то й спіймаєш ти удачу дивний, любий мій, слухачу!

Це усе культура наша, наче, золотая чаша

повниться вона добром дивним, чарівним теплом! 

З повагою, Іринка РозуМій (Оксана Розум) 16 грудня 2016 рік

 

 

Advertisements

About jagonenastiblog редакція

Журналіст, письменник.
Опубліковано у Яготинська поезія | Яготинські поети. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s