Яготинська поезія: На зранених струнах октави “Загублена душа”, частина VII


%d0%b4%d0%b2%d1%96-%d0%b6%d1%96%d0%bd%d0%ba%d0%b8

На зранених струнах октави

Загублена душа

частина VII

Зустрілись дві жінки у дивнім тумані

у сонці щасливому янголи-мами,

у тому тумані, неначе в омані,

так сльози давили терпкими димами…

Одна __ Берегиня, друга’ __ просто мати,

вони господині, що люблять співати!

Одна у цій долі, як Мавка згоріла,

а друга від пісні до щему тремтіла!

Одна в долі доньки за’вжди була,

а в другої доля її відняла…

Одна працювала, а друга співала __

обидві в коханні до неба злітали.

Обидві любили саджати квіти,

раділи їх пахощам, наче ті діти:

жоржини і мальви, щемні’ чорнобривці __

красиві до скону сердечка-убивці.

Любили природу, тварин, свіжу воду,

людей поважали, напевно із роду.

Вони діаманти, веселки на сонці __

палали однаково в рідній сторонці.

І схожа хвороба їх вразила в серце __ 

залишили донці слізок озерце.

Матусю єдину вона тільки знала

та доля зрадлива усе розказала…

Від кого ті очі блакитні дівочі?

Від кого той голос із серця пророчий?

Від кого той дар так палко кохати?

Від кого у римах вірші сплітати?

І сльози гарячі в обох потекли,

бо доньку в житті навік прирекли…

Одна не зуміла себе дарувати,

а друга й не чула в собі слово “Мати”…

Отак голосили удвох, обіймались…

тепер одна-одної в небі тримались,

тепер говорили і доньку любили,

удвох хліб і воду уранці ділили…

Щемні’ діалоги, розмови жіночі… 

У доньки тривоги і плаче щоночі,

забула матусин отой голосочок __

немає матусі… двадцятий вже ро’чок…

Вже й діти великі, стрункі, чорноброві __

синочок і донька в зеленій діброві.

Радіють матусі, бо мають онуків __

щемлять їх сердечка від тих перегуків.

А донька все плаче, не може забути

а їй би дитинство своє повернути…

Як можна було любов пригубити?

Як можна було її загубити?

Як можна було у Бога просити 

та піснею жити? Без неї творити?

Вона не дитина __ усе розуміє,

сама від кохання, як горлиця мліє.

Та любить матусь __ вони є її,

співають їй разом, як ті солов’ї

і доньку навчили пісню любити,

і римами в небо кричати-творити.

Матусі палають її життям,

вклоняються милим, зеленим житам:

одна Берегиня,  друга’ господиня __

обидві у праці колюча твердиня.

Одна у сльозах другу’ обіймала,

що доньку зростила, що біль забирала,

що виросла донька, як з сонця весна

з чеснотами двох __ постать ясна.

Як та Берегиня для своїх дітей,

палає у віршах, як той Прометей.

Із серця матусь не відділить ніколи

і піснею їхньою лине довкола.

Зустрілись дві жінки у дивнім тумані,

бо він пролягає  в житті килимами,

у тому тумані, неначе в омані…

у доньки з’явились загублені мами…

Оксана Розум, 20 січня 2017 рік

Advertisements

About jagonenastiblog редакція

Журналіст, письменник.
Опубліковано у Яготинська поезія | Яготинські поети | Теґи: , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s