Яготинська поезія: ЛЕСІ


%d0%bb%d0%b5%d1%81%d1%8f 

Була у моєму житті хвороба, яка сушила мене і відбирала всю мою силу… За дивним збігом вона випала на лютий місяць. Саме в цю зимову пору народилася Леся Українка __ Лариса Петрівна Косач-Квітка. Все читала її поезію, яка дивним чином зцілювала мене… наче молитва…  А ця картина так вразила своєю щирістю, що я, мимоволі, змушена вилити свій спогад римою…

ЛЕСІ

Коли хворіла я __ то твоя збірка
була для мене наче оберіг,
крилатих висловів золочена п’ятірка
пройшла, неначе теплий сніг.
Жила з тобою, дихала з тобою,
із твоїм словом вранці прокидалась
і рими напивалась сиротою,
і окрилялась, і у ній ховалась!
 
Змогла себе поставити на ноги,
зцілитись віршами, неначе молитвами
і вже сплелися всі мої дороги
з твоїми дивними прекрасними словами…
 
І я у цьому світі дивом відчуваю,
як ти: “Не в той я час прийшла!”
Спорідненість шукаю __ це й лякає,
що швидко так її знайшла…
 
Оксана Розум, 25 лютого 2017 рік
Advertisements

About jagonenastiblog редакція

Журналіст, письменник.
Опубліковано у Яготинські поети про відомих людей | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

2 Responses to Яготинська поезія: ЛЕСІ

  1. Володимир Мангов коментує:

    У НЕДІЛЮ РАНО
    (Сон, що сниться у неділю рано,
    Зроду-віку не минає здарма.
    Леся Українка)

    У неділю рано дівчина гуляла,
    Зорю, впавшу з неба, у траві шукала.

    У білім тумані ніженьки купала,
    Ромашки й волошки у коси вплітала.

    Заспівала пісню дзвінку, веселеньку,
    Запитала вітра, де її миленький.

    Жде його щоднини, вигляда в віконце,
    Лишень за лісами підніметься сонце.

    Але щастя швидко не завжди
    приходить,
    Журавелько долю за руку не водить.

    Посміхнеться, дасть Бог,
    юній Мавці доля,
    Цокіт копит чути на шляху край поля.

    Поспішай, козаче, ждуть оченьки карі,
    Розійшлись на небі й ранковії хмари.

    Богом було дане першеє кохання,
    Найліпше для щастя,
    що з того що раннє?

    Якщо ж розлюбив ти
    за всі дні розлуки,
    Веди кониченька у іншії луки.

    Пожалій серденько і душу дівчини,
    Журу в туман гонять і квіти калини.

    А сльоза дрібненька у трави спадає,
    Бо не зна дівчина, що її чекає:

    Чи радість, чи смуток від тої любові.
    На жаль, не підкажуть їй зорі казкові.

    У неділю рано дівчина гуляла,
    Зілля заспокійне у лузі копала…

    Чом так розхвилювався за полем ліс?
    Amor non est medicabelis herbis…

    16.02.01 р.

    Amor non est medicabelis herbis –
    любов травами не лікується.

    Подобається

  2. Оксана Розум коментує:

    Дякую! Люблю її слово: тепле, ніжне, подекуди колюче…

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s