Яготинська поезія: НЕБЕСНЕ КОХАННЯ


земля і місяць

НЕБЕСНЕ КОХАННЯ

Так небо плаче синіми дощами,

мабуть, з кохання тужить за Землею

і зорі сяють самоцвітами ночами,

і Місяць назива її своєю.

На жаль, ні доторкнутись, ні сказати…

Мовчать вони в задумі у віках…

Хто ж їх прокляв? Як болі їм тримати?

Щемить серденько, очі __ у сльозах…

 

За що вони колючу терплять муку?

Чим согрішили у терпких димах?

Не візьмуть один-одного за руку…

В коханні обіймаються в думках…

 

І згадують щасливі дні пророчі:

як разом билися серденька в унісон

і як у небо відлетіли опівночі…

усе життя перетворилося на сон…

 

Ой Місяцю, палкі твої зітхання!

Кохану  бачиш тільки уночі,

зникаєш у ранковому світанні

і Сонцю віддаєш свої ключі.

 

Земля чекає, що колись настане

той день омріяних і ніжних сторінок:

що на рушник із нареченим стане,

що подарує їй калиновий вінок…

 

Так небо плаче синіми дощами,

мабуть, з кохання тужить за Землею

і зорі сяють дивними ночами,

і Місяць назива її своєю…

Оксана Розум, 16 травня 2017 рік

Advertisements

About jagonenastiblog редакція

Журналіст, письменник.
Опубліковано у Помічено, Яготинська поезія | Яготинські поети. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s